Куда обратить особое внимание покупая сервера.

Куда обратить особое внимание покупая сервера.

Через некоторое время каждая фирма, в течении собственного подъема, способна повстречаться с фактом что станет необходимо развивать собственную IT-службу. Настает пора, когда компании прямо требуется приобретать сильные сервера, ведь стационарные компьютеры уже не работают с заданными поручениями и с хранением информации. Регулировка и запуск серверной станции дает возможность решить разные цели по выполнению коих необходимо немалые мощности, содержания основных и дополнительных копий нужных сведений, формирование внешнего подключения к данными и иным локальными сетям фирмы. Выбор оптимального сервера для компании позволяет обеспечить стабильный доступ к организационным данным организации. До того как купить также необходимо рассчитать задания сервера так как от этого напрямую зависит общая стоимость машины а также его сопровождение.

Сервер, прежде всего, есть сильным пк, который способен легко осуществлять многие вычислительные задания как абузоустойчивый vps, и конечно соединять в себе все передаваемые данные фирмы. С целью лучшего удобства сервера стали систематизировать по их предопределению и установленных задач. По вышеуказанной матрице сервера разобщают на:

Сервера, на которых обрабатываются крупные объемы данных. Подобные сервера целенаправленно смонтированны непосредственно под БД.

Оборудование, в цели каких включается осуществление кодов, что запрашивают больших мощностей и на котором может сидеть один или два людей одновременно.

Остальные типы сервера можно отнести к файл-хранилище, они нужны для упорядочивания сведений и доступа к нему разных видов абонентов

Однако, вынуждены обозначить что эта систематика считается достаточно условной и очень часто сервера осуществляют одним разом множество опций в работе.

По таким составляющим как ОЗУ, процессорная мощность, объем жесткого диска делают рабочую систематизацию серверов. Также значительно влияют на похожее разграничение объем корпуса а также его виды.

Ну, давайте начнём с первых ходов по точному поиску сервера.

Прежде квалифицируете цели и функции, которые начнет осуществлять ваш сервер.

Очередным етапом будет определение предполагаемого условия а также позиции под действие сервера. Очень важно установить количество клиентов, какие будут использовать серверные мощности машины.

И наконец, требуется расследовать какими же производственными мощностями будет владеть ваш новый сервер. Мы говорим о приведенных мощьностях как процессор, винчестер и другое

Всякий раз до покупки поставьте верно сделайте оценку текущих потребностей для компании. Это помогает избежать приобретения сервера с малыми либо излишними мощностями, а поэтому — не совершать излишних растрат. Когда вы покупаете сервер с невеликими мощностями то появляются затруднения с полным функционированием серверной работы, следовательно может появиться достаточно погрешностей или недосягаемость сервера. Когда будет куплен сервер с мощностями что превышают потребности, то это поведет бесполезные расходы на сервис и службу машины.

Эти рекомендации дадут вам возможность найти своей фирме сервер, который станет соответствовать любым вашим запросам. И вам нужно просчитать возможность увеличения мощностных критериев сервера с подъемом бизнеса. Ныне вы сумеете найти себе нужный сервер под Фарму и далеко не тревожится о устойчивой службе и организации назначенных целей.

И, подведем итоги. Прежде следует определить какие же задачи начнут выполнятся на серверах, какое количество сотрудников получат к нему доступ и сколько намечается синхронных подключений. Затем выясняем сколько ресурсов будет в этом случае расходоваться и с данных характеристик приниматься к анализу запросов на выбор сервера.

Пожелаем вам благополучной работы и совершенствования вашего дела.

Цель по выбору подходящего выделеного сервера

Цель по выбору подходящего выделеного сервера

Представленная статья будет интересна для организаций, состав людей у которой достигает от 5 до 15 пользователей.

Главная функция данной заметки есть объяснить про значение windows сервер в компаниях и дополнительно дать рекомендации по лучшему подбору серверного железа и ПО.

Генеральная речь о том что название «Сервер» от англосаксонского трактуется как служитель. И действительно, сервер оказывает крайне существенные службы для многих сотрудников многих отраслей. Именно поэтому AHKOР неизменно является крайне работоспособным, и поэтому довольно дорогостоящим. Не всякий раз все сервера получаются более производительноны нежели стандартные легкие персональные компьютеры. И довольно интересный момент заключается в том моменте что если уж сервера функционируют на сотрудников, в этом случае абоненты их выходит приказчиками.

Проанализируем роли и задачи.

Далее мы подойдём к подобному факту что задания какие выполняет сервер допускается применить для разнообразных серверных станций, а позволительно и сконцентрировать несколько важных заданий на одном сервере. Изначально необходимо подразумевать что в фирмах серверов больше чем один, все перечисленное обусловлено тем что в работу входят определённые факторы, что необходимо проанализировать отдельно. Скажем что такие разделения несут довольно символьный характер.

1. Сервер каковой предназначается для всевозможных софтов.

Подобный сервер делается достаточно редко. Он нужен для действия порядком мощных приложений, в основном это кодовые алгоритмы учетных кодов или остальных проектов какие требуют очень немалых ресурсов для имеющихся вычислений. В основном, в небольших компаниях такие приложения встречаются очень редко и по данной причине такие сервера приобрели далеко не самую высокую востребованность. Такой вид серверов просит наличность больших производственных составляющих, быстрые чипы последнего поколения, а также большого объема оперативной памяти. Равным образом неотъемлемым моментом есть наличие запасных носителей данных и сильная охлаждающая система.

В итоге — это довольно дорогостоящие сервера. Но зато на подобных серверах монтируется сервер под Сателлиты, и выполнять функцию по включении остального перечня кодов.

2. Сервер для целевых задач

Подобный сервер содержит много схожести с информационным сервером для дополнений. Секрет такого заключается в том что он нужен для многих абонентов с всяким уровнем администрирования. Уяснённая технология даёт возможность законнекчиваться к серверу от различных узлов (часто сильно небыстрых) и осуществлять на нем разнообразные высчитывания и устанавливать приложения. Возможно это как рендериноговая а возможно и бухгалтерская программы. От данного сервера требудется мощная и стабильная производительность, т.к. За раз к нему может быть подключено несколько абонентов. Но к этому серверу смогут подсаживаться юзеры с нетбуков и смартфонов.

На терминальный ход включаются абоненты под особенные приложения и компьютерные программы.

Во всех ситуациях варианта сервера следует принимать во внимание часть особенностей, которые очень значительны при работе.

Сервера вовсе не становятся рабочим участком для специалистов. Чем реально меньше сотрудники получают к ним пароли, тем безопаснее.

Не следует удалять от серверов мыши а также клавиатуры. Внезапно они будут очень важны

Весьма принципиальным критерием в работах серверных станций становится электропитание. Не скупитесь на УПС и аккумуляторах.

Файлсервера постоянно нуждаются в проф поддержке. Поэтому не забывайте наблюдать за цветными маяками и острыми звуками издаваемым сервером. Стоит сообщить о сигналах предварительно, чем после чинить неисправности.

Сервер проработает намного продолжительнее в случае, если его вовсе не станут задирать дополнительно. Отсутствие индивидуальных скриптов, исключительно рабочие. Если он не работает круглосуточно, то так даже надежнее, проработает лет 6, а то и больше.

Радивилів, День Перемоги, рік 1975-й

З плином часу значення Великої Перемоги 1945 року не зменшується. А як відзначали свято 9 Травня в нашому районі раніше? Ось, наприклад, як відбувалися урочистості з нагоди 30-річчя Перемоги (в 1975 році).
7 травня в районному будинку культури (діяв у приміщенні колишнього костелу) відбулися урочисті збори. Серед інших виступали й ветерани війни, робітник фурнітурного заводу В.О.Матвєєв, вчитель М.К.Горлач, працівник сільського господарства Й.Т.Крам. Був святковий концерт. На честь переможців «соціалістичного змагання» підняли прапор трудової слави.
А 9 Травня 1975 р. багато людей зібралися в колони на площі імені Шевченка (була при в’їзді в райцентр зі сторони Бродів, на теперішньому розгалуженні вулиць Почаївської і Кременецької). Звідти святкова колона вирушила до скверу імені 50-річчя комсомолу (острівок біля ставу Молодіжного) на мітинг з нагоди відкриття тут пам’ятника Герою Радянського Союзу артилеристу П.Г.Стрижаку (1922 – 1944) (у 1982 році пам’ятник перенесений до новоспорудженої школи №2).
Відкрив мітинг голова райвиконкому В.А.Павлець. З пам’ятника спало полотнище. Воїни Львівського гарнізону (очевидно, прибули з Бродів) салютували ракетами. Особливо зворушений був батько героя Григорій Дмитрович Стрижак, який приїхав із Золочівського району на Харківщині (Павло Стрижак народився в селі Довжик цього району). Виступали перший секретар райкому КПУ М.М.Хабло, голова колгоспу імені Стрижака І.С.Мельничук, учасник визволення міста І.В.Семеріков. Учасники мотоестафети, яка пройшла напередодні, ветерани війни В.В.Макуха і С.Є.Грабовський закопали біля підніжжя пам’ятника землю, взяту на території району від обелісків полеглих.
Колона пройшла до заміського братського кладовища полеглих воїнів. І тут був мітинг. На ньому слово надали районному військовому комісару Б.М.Борисову, кавалеру двох орденів Слави А.С.Кокошку, учневі СШ№1 Ігорю Довбишу.
А 10 травня в місті організували молодіжний факельний похід до братських могил. І знову був мітинг. На ньому, зокрема, ділився спогадами учасник громадянської і Великої Вітчизняної воєн О.П.Тихончук.
Таким було відзначення свята Перемоги в Радивилові (тоді Червоноармійську) 35 років тому.

Микола Теодорович про волинські села біля Радивилова

Сестрятин

Із книги «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. Составил преподаватель Волынской духовной семинарии Н.И.Теодорович» (том 2, Почаїв, 1889):

 

«833. с.Сестратин при рч. Слонівці, волості Крупецької, від Житомира 300 вер., від Дубна 56 вер., від ближ. залізн. ст. Рудні Почаївської 7 вер., від ближ. пошт. ст. Рудні-Тарнавки 6 вер., від ближ. приходу м.Крупця 8 вер. і с. Срібно 8 вер.

Село Сестратин згадується в акті від 1545 року, — в опису Луцького замку, в числі городень котрого згадується «городня князя Василия Курцевича с имения их Корсова и Сестратина» (Памятник. Т.4, від. 2 с. 90). Ще воно згадується в акті від 28 квітня 1562 року, — в скарзі князя Дмитрія Олександровича Буремського про наїзд пана Михайла Марковича Журавницького на його Сестрятинські землі, грабежі майна і нанесення побоїв його селянам. Ще воно згадується в акті від 4 вересня 1562 року, — в скарзі княгині Марії Буремської на пана Івана Шуста про пограбування худоби у її селян в селі Сестрятин і про подрання бортей (Опись акт. кн. Киев. центр. архива ?2036, с. 13, 30, п. 20, 2). Ще воно згадується в акті від 4 листопада 1564 року, — в заяві пані Федори Свинюської про неявку в строк князя Дмитрія Буремського до введення заповіданими йому паном Михайлом Свинюським частинами сіл: Новосілок, Корсова і Сестрятина і про небажання її з цього часу брати будь-яку участь в управлінні цими маєтками (Там само, ?2035, с. 31, п 1).

Прихід 7 кл. Церква в імя Святит. і чуд. Миколая. Побудована в 1732 році на кошти парафіян. Деревяна, з такою ж дзвіницею. Начинням достатня. На кладовищі є деревяна каплиця. Землі садиб і город. 1 дес. 2103 саж, орних 25 дес. сінок. 10 дес. 945 саж., під небудовним лісом з город. 1 дес. 600 саж. На цю землю є план і віддавний лист. Причт володіє нею спокійно. Від церкви землі на віддалі 5 вер. і менше. Земля піщана й маловрожайна. Причт: священ. 300 руб. и псаломщ 50 руб. Причтов. доми і госп. будівлі досить ветхі і хиляться до руйнування. Село прих. Безодня за 3 вер. Дворів 87, парафіян 853 душі обох статей; римо-католиків 13 д. об. ст., євреїв 16 д. об. ст. Є заводи — смоляний, пивоварний і винокурний. Власник села Янковський. Свящ Адам Лукич Левицький (з 1873 р.) і псалом. Филимон Микол. Гаськевич (з 1870 р.)».

Ситне

«834. с. Ситне-Велике, волості Крупецької, від Житомира 333 вер., від Дубна 36 вер., від ближ. залізн. ст. Рудні Почаївської 6 вер., від ближ пошт. ст. Тарнавки-Рудні 6 вер, від ближ. прих. с. Карпилівки 2 вер., с. Срібно 4 вер., с. Пустоівання 6 вер., м. Крупця 6 вер. и м. Козина 7 вер. Прихід 5 кл.

Церква в імя св. великомуч. Димитрія. Збудована на кошти парафіян, але коли — не відомо. Деревяна, з такою ж дзвіницею, маловмістка. У 1871 р. оновлена. Начинням достатня. Копії метрич. книг зберігаються з 1790 р. На кладовищі є невелика каплиця. Проводи бувають у світлу суботу. Землі садибн., город. і з садом 7 дес. 987 саж., під церк. івинтар 328 саж,, орн. в урочищі Клин 24 дес., в урочищі Ковалівщина 24 дес., в урочищі Рокитник 24 дес, під хутором 3 дес. 388 саж, під чагарниками 2 дес. 2067 саж. і сінок. 3 дес. 496 саж. На цю землю плану нема, а є проект від 28 серпня 1848 р. Причт користується нею спокійно. Від церкви землі — за 1 вер. Для священика і псаломщ. будинки і госп. будівлі міцні, нові й зручні; для просф. дому нема. Причт: 1 свящ 278 руб., псал. 50 руб. і просф. 10 руб Маєток казенний. Церк.-параф. школа існує з 1861 р.; учнів 13 чол. статі.

Села парафії: Мале Ситне, Засів і Адамівка — за 3 вер. Перешкод у сполученні нема. Дворів 132 1/4, парафіян 1079 душ обх статей. Священик Мойсей Стефанович Лапінський (з 1861 р.) і псаломщ. Платон Стефан. Боговський (з 1863 р.) До цього приходу приписана церква в с. Михайлівці за 3 в.»

Михайлівка

«835. с. Михайлівка, волості Крупецької.

Село Михайлівка згадується в актах від 26 січня 1765 року, — у відношенні Київського генерал-губернатора до польських прикордонних комісарів з посиланням арештанта, Гната Кліпаровського, і виписки із слідчої справи про його походеньки, причому тут сказано, між іншим, що Гнат Кліпаровський був родом он из деда и отца польской области, Дубенской губернии, села Михайловки (Архив., ч. 3, т. 3, с. 743).

Церква в імя Покрови Пресвят. Богородиці. Збудована на кошти парафіян, але коли — не відомо. Деревяна, з такою дзвіницею. В 1872 р. оновлена. Начинням достатня. Копії метричних книг зберігаються з 1790 року. Проводи бувають у Хомин понеділок. Землі — орн. 10 дес., решту землі — садиб., город. і сінокісної, яка була при цій церкві, прирізана в самостійному Ситненському приході. На цю землю є тільки проект; причт користується нею спокійно. Будівель і госп. будівель для причту нема. Маєток казенний. Дворів 76, параф. 594 душ обох статей. Церква ця приписана до парафії с. Ситно-Великого — за 3 вер.»

Пустоіванне

«827. с. Пустоіванне (Пустоиванье) при ставу, волості Крупецької, від Житомира 270 верст, від Дубно 30 вер.,від ближ. залізн. ст. Рудні Почаївської 1\2 вер., від ближ. пошт. ст. Рудні-Тарнавки 1\2 вер., від ближ. парафії м.Козина 5 вер., с. Ситно 7 вер., с.Онишковець 8 вер., с.Малих Жабокрик 7 вер., с.Великих Жабокрик 8 вер. і м.Верби 10 вер. Село це отримало свою назву від того, що, як кажуть, воно ніколи не займало обширного простору, а пожежа, що сталася 100 років тому, винищила більшу частину його, і тому вціліла частина села, в порівнянні з колишнім обширним селом, названа Пустим.Іванням, або Пустоіванним. На думку інших, воно назване так для відрізнення від другого співіменного села Івання, яке існує в цьому ж Дубен. повіті (опис його під ?685) і має кращу долю порівняно з описуваним селом. Село Пустоіванне, під іменем Іваня, згадується в актах від 1545 року, — в опису Луцького замку, в числі городень котрого згадується городня Олехна и Михаила Козинских — с Козина и Иваня (Памятники, т. 4 від. 2, стор. 118). Село це має близько 2 верст в окружності і перебуває у володінні графів Амор-Тарнавських. Воно розташоване на обширній рівнині, за 1\2 в. від великої поштової дороги, що веде з Дубно і Кременця в прикордонне містечко Радзивилів. Нинішня церква села Пустоіванного, побудована в 1775 р. на кошти парафіян при сприянні місцевого власника графа Івана Тарнавського, була колись в унії і знаходилася на місці старої деревян. церкви, про яку не відомо — коли і ким вона збудована. Нинішня церква має 4 1\2 сажня висоти, 10 аршинів довжини і 8 арш. ширини.

У селі Пустоіванне знаходиться Церква в імя Св. і Чудотворця Миколая. Збудована в 1775 році на кошти парафіян. У 1842 році відремонтована на церковні кошти при допомозі від місцевого власника. У 1876 році прибудована до неї нова дер. дзвіниця, перебудована олтарна частина і притвор, уся церква обшальована, покрита жерстю, всередині і знадвору пофарбована, а також облаштована нова дер. загорожа на кошти парафіян. Церква деревяна. Начинням недостатня. Копії метричних книг зберігаються з 1745 року, а сповідальні відом. з 1800 р. Опис церк. майна складений у 1806 р. Землі — садиб. і город. 5 дес. 785 саж., орн. 42 дес. 298 саж., сінок. 5 дес. 360 саж., усього в безспірному володінні причту 52 дес. 1428 саж. На цю земпю є — ерекція, дана в 1728 році поміщиками графами Франциском і Каєтаном Амор-Тарнавськими, план Дубен. Поземельної Комісії від 1842 р. м. липня і віддавний лист тієї ж комісії. Крім того перебувають у володінні церкви показані на плані і віддавному листі в спірному відводі такі землі: під хутором в урочищі Точок 1440 саж., орн. в урочищі Білозірка 7 дес. 258 саж., під заростями в тому ж урочищі 27 дес. 254 саж., усього 34 дес. 1956 саж. Із цієї кількості землі частина орн. поля в урочищі За Руднею в довжину 60 саж. і в ширину 30 саж. і частина березового небудівельного лісу в урочищі Білозірка в довжину 170 саж. і в ширину 30 саж. зайняті під залізницею Радивилівської вітки; ліс же в цьому урочищі зовсім винищений сусідніми селянами сіл Янівки і Ситно. Всієї землі загалом безспірної і спірної 83 дес. 984 саж Згідно з проектом від 1853 року, деякі дрібні орні шматки, розкидані, приєднані до великих у двох змінах і таким землям складений у 1856 році новий план, що зберігається при церкві. Причт: свящ 300 руб., псаломщ. 50 руб. і просф. 10 руб. Для смвященика на місці того, що згорів 10 грудня 1882 р. збудований у 1884 р. новий дім і зведені деякі господарські будівлі (не вистачає комори, конюшні з заїжджею і погріба) за рахунок місцевого священика при сприянні парафіян. Для псаломщ. дім дуже ветхий і невигідний, збудований парафіянами на місці дому, що згорів 19 серпня 1867 р., госп. споруд нема.. Для просфорні будинку і госп. споруд нема. Дворів: 80 1\2, параф. 674 душі обох статей; римо-катол. 160 д. о. с., євреїв 40 д. о. с. Священ. Іоан Костягтин. Шумовський (з 1853 року) і псаломщ Іван Матвійович Каспровський (з 1884 р., а на службі з 1840 р.). До цієї парафії приписана з 1843 р. церква в с.Пляшевій за 5 — 9 верст.»

Карпилівка

«838. с.Карпилівка, волості Крупецької. Церква в імя Воздвиження Чесного і Животворящ. Хреста Господня. Збудована на кошти парафіян, але коли — не відомо. Деревяна, з такою ж дзвіницею, крита жерстю, міцна. Начинням достатня. Копії метричних книг зберігаються з 1798 р., а сповідальні відомості з 1807 р. Опеис церквоного майна складений у 1806 р. і 1886 р. Проводи бувають у Хомин понеділок. Землі: садиб. з городом 1 десятина 1608 сажнів, орн. 28 д. 1368 с., сінокісної нема. На цю землю є план і документ, даний у 1779 році 23 грудня поміщ. графом Тарнавським і оригіналом, що зберігається в архіві Волинської духов. консисторії; копія з нього є в церк. ризниці. Причт користується землею спокійно. При церкві є ветха деревяна хатина. Дворів: 46 1\4, парафіян 396 д. обох статей. Церква ця приписана з 1831 року до попередньої парафії с. Срібно за 3 версти. До 1831 р. священнослужителями при цій церкві були: 1) священик Андрій Твердохлібовський — 1738 — 1771 рр.., 2) свящ Федір Новодворський — 1771 — 1781 рр., 3) свящ. Іоан Фіалович — 1781 — 1790 р., 4) свящ. Василь Іванович Яницький — 1790 — 1808 р., 5) свящ. Микола Васильович Яницький — 1808 — 1831 р..»

Примітка. Нині в селі церкви нема.

Підготував

Володимир Ящук.

 

Соратники Маркелова і Демьохіна

У випущеній свого часу книзі спогадів генерал-майора авіа­ції, Героя Радянського Союзу О.Карпова «В небі України» є такі слова: «Іноді дивлюся на свого ме­ханіка Данила Фещенка… і мимоволі думаю, як він може стільки працювати? А його друзі – механіки Александров, Помазан, Микола Зубов. Для них обов’язок теж перш за все».

Александров і Помазан, колишні однополчани, жили в Радивилові (Червоноармійську). Доля звела їх з мужніми повітряними асами, серед яких були і Герої Радянського Союзу Микола Маркелов та Андрій Демьохін (обидва поховані  на меморіалі Слави в райцентрі Радивилів на Рівненщині).

АЛЕКСАНДРОВ

Петро Александров був при званий в армію восени 1937 року із Саратова. Статутна дисципліна припала йому до вподоби, і юнак вирішив при­святити себе професії військового. У Збройних Силах він прослу­жив 20 років. У цьому слоні «прослужив» – і суворі ви­пробування Великої Вітчизня­ної, які Петро Миколайович виніс з честю. Про це свід­чили його бойові нагороди — орден Червоної Зірки і три медалі.

Війна застала сержанта Александрова у бомбардуваль­ному полку. Довгі дні і на­віть місяці були присвячені підготовці до бойових дій, ви­вченню матеріальної частини літаків. Ближче під зиму полк перевели в Астрахань, де зі­бралося немало «безкінних» авіаспеціалістів, Петро разом з ними переучувався обслуго­вувати літаки Пе-2. Коли ж Невдовзі по тому було сформо­вано штурмовий авіаційний полк і Александрова включили у підрозділ технічної служби, науки знову додалося: треба було вивчити  літак Іл-2.

Тільки в липні 1942 року полк ввели у бойові дії. Тоді в Александрова з’явилася справжня робота. Від його технічної ерудиції і ретельнос­ті, від того, як він обслужить  машину після бойового вильоту, залежав ус­піх там, на лінії вогню.

Точилися бої в Калмицьких степах… Льотчики поверталися втомлені, іноді ледве дотягували на пошкодженій машині до аеродрому.

«Якось, – розповідав мені свого часу Пет­ро Миколайович, – капітан Ширяєв (був у нас такий відважнпй льотчик, загинув, по­вторивши подвиг Гастелло, за що посмертно удостоєний зван­ня Героя Радянського Союзу) повернувся з бойового завдан­ня, а в його літаку – понад 200 пробоїн. Я їх сам порахував… Викликав мене і ше одного механіка інженер ескадрильї Савичев: «Обійде­мося без допомоги майстерні?» – «Самі впораємся. Правда, до ранку малувато часу лишилося». Я – мерщій за роботу. Працював без освітлення. Лише іноді, щоб пересвідчитися, шо заклепки тримають надійно, вмикав на якусь мить ліхтарик, прикритий пілоткою. На ранок літак був відремонтований, чим ми приємно здивували товаришів.

У повітряних боях з «мессерами»  нелегко  доводилося  нашим  одномісним  «Ілам», особливо коли ворог атакував із задньої напівсфери. Пора було подумати про другу кабіну… Витримка  із О.Карпова  («Крилаті атакують»):

«Чимало праці й уміння в обладнання  другої  кабіни вклав і механік Александров – чудовий хлопець, сумлінний працівник. Коли Ширяєв  повертався з бойового завдання цілий і неушкоджений, говорив, що мотор працював нормально, зброя діяла безвідмов­но, механік радів, як дитина.

ПОМАЗАН

Дмитро Помазан, теж при­званий в армію в 1937 році, перш ніж потрапити в штурмо­вий авіаційний полк, де слу­жив Александров, воював на Південно-Західному, Ленін­градському фронтах.

У штурмовий полк старшо­го сержанта Помазана пере­вели на початку 1943-го. Поза­ду вже була героїчна оборона Сталінграда, за участь якій Дмитра нагородили ме­даллю. Часто, перебираючи в пам’яті прожите, згадував він у бесідах зі мною 24 квітня 1942 року, коли у Воронежі групі воїнів, у тому числі йому, вручав нагороди М.Калініп. Пома­зан тоді одержав орден Червоної Зірки і медаль «За бойові заслуги».

«Обстановка на фронті  в сорок третьому була складна, – розповідав Дмитро Терентійович. – Полк чекали  важкі бої, і техслужба мусила працювати особливо чітко».

З прибуттям чергового по­повнення йому дали обслуго­вувати літак молодого пілота Миколи Маркелова. Непоказ­ний на зріст, він уже невдов­зі змусив говорити про себе з повагою: щоразу успішно виконував завдання, сміливо вступав у сутички з ворожи­ми літаками. І в тому, то його Іл-2 працював, як годиннико­вий механізм, була насампе­ред заслуга Дмитра Помаза­на, який саме в той час і по­знайомився з Александровим.

За участь у визволенні Се­вастополя Микола Маркелов був нагороджений другим орденом Червоного Прапора, а По­мазав – другим орденом Червоної Зірки.

Знав Помазан і Андрія Демьохіна:

«Відчайдушною він був люди­ною! Легенди про нього ходили. Наприкінці лютого 1944 року трапився такий випадок. Під час бойового вильоту над територією, зайнятою ворогом, пішов на вимушену посадку наш винищувач. Ось-ось туди могли нагрянути гітлерівці. Щоб виручити екіпаж, поряд зробив посадку ще один наш літак. А й він, як на лихо, злетіти не міг – пробив покришку шасі. Тим часом фа­шисти наближалися туди,  де розігралася ця драма. І ось тоді командир ланки Демьохін сам вирішує рискнути. Він по­садив свій літак біля самісіньких бійців, які опинилися в біді, льотчиків забрав у кабіну стрільця, а стрільців – у гондоли шасі і все-таки злетів з цієї за­болоченої місцевості, вирвався з оточення буквально під носом у ворога. З опущеними шасі й добиралися вони до першого, що трапився, аеродрому наших військ. За цей подвиг Андрію Васильовичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Уже чимало літ минуло відтоді, як відійшли у вічність і Александров, і Помазан. Але в дні відзначення річниць, пов’язаних з Великою Вітчизняною війною, ми згадуємо і тих колишніх фронтовиків, які живуть поруч з нами, і полеглих героїв, і тих ветеранів, які померли в похилому віці, адже подвиг їхній через роки й десятиліття додаватиме наснаги й любові до рідної землі все новим поколінням.

Володимир ЯЩУК.

 

Див сайт:

http://www.rivne.org/history/heroes/heroes.htm

Велопробіг слизькою дорогою

Їздити взимку велосипедом, та ще й слизькою засніженою дорогою, – розвага не на будь-які нерви. Часом така поїздка скидається на балансування еквілібриста. Смішно було б запитувати бобслеїста, чи не боїться він упасти, з’їжджаючи швидкісною трасою на своїх санях. Однак азарт поєдинку, хвилювання від особливих почуттів, як бачимо, беруть гору.

Одного морозного дня я вирішив проїхатися велосипедом до приміського села Гаї-Лев’ятинські – давно туди не навідувався, а місця там доволі мальовничі, та й мотивацію знайшов більш-менш зрозумілу – надумав сфотографувати тамтешню церкву святого Миколи.

Їздити дорожним велосипедом для мене – річ звична. Не раз накручував кілометри в Броди й назад. Але то було влітку, і п’ятнадцять – шістнадцять кілометрів шляху в обидва боки не видаються обтяжливими. А тут – зима, ковзко. Та ще й коли тобі не тридцять, а вдвічі більше, мандрівку можна визнати за нерозсудливу.

З центру Радивилова до його околиці біля району електромереж — відстань мала, здолав хвилин за п’ятнадцять, із зупинками на фотографування. На залізничному переїзді чекати не довелося. Автошлях виявився достатньо наїждженим, сніг і лід сповзли із проїжджої частини до країв, і це гарантувало безпеку руху.

Одразу за містом мандрівника чекають колоритні краєвиди – за очеретами і чагарниками справа від дороги бовваніють удалині серед сосон будиночки напівзабутого хутора Пороховня, відблискуючи снігом на покрівлях, зліва – невеликий ставок. Поворот на Немирівку відкриває річку Слонівку із засніженими болотистими луками, впадає у вічі засніжений став, укритий кригою, видзвонює вода об перекинутий через русло стовбур дерева, вливаючись у річкову течію. Бував у Немирівці в різні пори року, влітку біля водойми збираються відпочиваючі, природа наповнюється колоритом барв і пташиних голосів. Але і взимку село причаровує ніжною красою, ліричною природою. Упритул до крайніх будинків підступає ліс. Незайманою білизною вражає величезна заплава.

За колишньою тракторною бригадою – лісовий масив, як засвідчує вивіска, обхід №10 лісника, якого давно знаю, не раз брав у нього інтерв’ю. Дорога в гущавину, а потім малооб’їжджені стежки одного разу влітку вивели мене з велосипедом до єврейського меморіалу в лісі на пісках. Але такі мандри не для зими.

Їду шляхом на Гаї-Лев’ятинські. Видно, ним користуються часто, сніг добре вкоткований, подекуди це вже й не сніг, а лід. Доводиться не втрачати пильності ні на на мить, адже велосипед зрадливо підковується, нагадуючи ті випадки, коли мені випадало не просто зіскакувати на ноги, а, падаючи, відстрибувати від рами, аби уникнути поранення.

Мальовничий ліс справа нагадав позаминуле літо, коли ми всією сім’єю приїздили сюди на суниці. Відтоді багато чого змінилося – підросли внуки, не стало моєї дружини.

Справа на в’їзді в Гаї-Лев’ятинські звіддаля видніється тваринницька ферма, яку давно використовує комбінат хлібопродуктів. Біля неї розгалуження шляху. Я пробую їхати з сотню метрів у напрямку церкви, яка видніється в сусідньому селі Гаї-Дітковецькі, вже Бродівського району Львівщини. Там навчаються в дев’ятирічці й діти з Гаїв-Лев’ятинських. Але путівець настільки поганий, по розгрузлому замерзлому полю, розбитий підводами, що від руху далі доводиться відмовитися. Роблю знімок, наскільки дозволяє фотооб’єктив, і вирушаю до повороту на сільську вулицю.

Гаї-Лев’ятинські, попри відносну близькість від райцентру, ніколи не вважалися селом перспективним. У колгоспні часи воно більш-менш трималося за рахунок наявності молочної ферми, навколишніх орних ланів. Відродження ферми дало хоч деякі робочі місця, хоча цього занадто мало. І все ж село не занепадає, виживає, тримається на плаву завдяки домашньому господарству. Не дивно, що з обійсть то тут, то там чулося похрюкування свиней, ремигання корів, квоктання і гелготання крилатої живності.

Але для мандрівника не це важливо, тут у рельєфі місцевості вже починають вгадуватися відроги Волинсько-Подільської височини, звані в народі горбогір’ям Вороняки. З’являються видолинки, сході на великі яри, на горизонті вимальовуються не просто пагорби – гори. Церква, розташована на виїзді з Гаїв-Лев’ятинських у сторону Дружби, колишньої Дранчі, споруджена зо два десятиліття тому на одному з пагорбів і виглядає дуже й дуже мальовничо.

Фотографую храм, а заодно прошу жінку, яка проходила мимо, сфотографувати й мене на його фоні. Цікавлюся, що означає хрест біля пагорба, зі сторони вхідних воріт. Виявляється, фігуру встановили на згадку про раптову смерть сельчанина, який жив поряд із церквою і помер саме на тому місці.

А ще жінка пояснила, що назад до Радивилова мені треба здолати 8 кілометрів. Вісім? Ого…

Коли їдеш заради якоїсь, нехай і химерної мети, не надто переобтяжуєш себе міркуваннями про дорогу назад. Якщо проколеш колесо, виб’єшся із сил чи, чого доброго, отримаєш травму, можна спробувати викликати таксі чи подзвонити знайомим. Я дістав із кишені мобільний телефон, аби впевнитися в надійності «тилів», і розчаровано зітхнув – маєш тобі, забув його зарядити, і він вимкнувся з мережі.

Утім, наперед поставив собі за мету їхати велосипедом в обидва боки. І оскільки почало вечоріти, фотоапарат уже можна було не діставати із сумки. Не дивно, що дорогу назад, крутячи педалі нешвидко, здолав усього за 45 хвилин. При появі зустрічних машин навіть звертав на обочину в сніг і «спішувався».

Переглядаючи зроблені знімки, вирішив, що мандрівка для мене в творчому плані не була зайвою. Мало того, освіжився, розігнав кров по немолодих жилах і, що там казати, приборкуючи на слизькій дорозі двоколісну «машину», наче укоськуючи норовливого коня, спив сповна чашу екстремальних відчуттів.

Володимир ЯЩУК,

журналіст.

м.Радивилів, Рівненщина.

 

 

Федір Бортник: за що вбили Пороховника?

Це страшенно без­глуздо й обурливо, коли на нашій рідній землі вби­вають за… спів українських пісень, за небажання слу­хати чужомовні шлягери. Хоч мені вже йде 90-й рік і, здавалося б, усі емоції та хвилювання вже в мину­лому, але й мене, що називається, зачепив за живе факт убивства в Львові компо­зитора Ігоря Білозіра. З ним розправилися за його українськість, за те, що не бажав пристосовува­тися під моду на пісні, нав’язувану проросійськими силами. Ця розправа дуже схожа за цинізмом на ту, яку двадцять років тому вчи­нили над композитором і співаком Володимиром Івасюком.

А мені згадалися часи Польщі в нашому краї. Тоді теж україн­ська пісня була нашим ворогам – наче кістка в горлі.

У першу неділю серпня українці щороку збиралися на Білій горі біля села Підлисся (нині Золочівського району на Львів­щині), щоб ушанувати пам’ять уродженця цього села, видатного нашого поета Маркіяна Шашкевича (1811 – 1843), який сприяв пробудженню українського національного духу на «підавстрійській» Україні. Про цю гору сам він у вірші «Підлисє» писав:

 

«Підлисецька горо біла!

Як тебе не  бачу,

Так ми тяжко, так ми сумно,

Що трохи не плачу».

 

Того дня 1937 року і я з майбутньою дружиною та кількома знайомими поїхав на Білу гору. Погода стояла чудова, зібралося багато людей. Після вро­чистого богослужіння та відвідин Підлисся ми в піднесеному настрої вже надвечір повернулися до Радивилова. А в ту пору в місті і довкола нього саме відбувалися військові маневри, тож на вулицях траплялося багато польських жовнірів.

Кілька українських хлопців вирішили зайти в міні-ресторан пана Гакена, розташований у центрі (на цій території тепер райвузол зв’язку). Хороший настрій, як то нерідко буває, вилився в спів українських пісень. Вікно на вулицю було відчинене, і пісні чулися і там. Це не сподобалося якомусь по­льському офіцерові, що проходив мимо. Він зай­шов досередини і зажадав припинити спів. Виникла словесна перепалка, офі­цер, не чекавши спротиву, скипів, вихопив з кобури пістолет і вистрілив в одного з юнаків. Постріл виявився смертельним.

Так загинув Михайло Пороховник з вулиці Почаївської. Ця трагедія відізвалася болем не лише в серцях численних його родичів. Українців у Радивилові охопив гнів: це ж треба, щоб чужинці, зайди, окупанти не тільки глуми­лися над населенням Во­лині, але й чинили роз­прави.

Похорон Михайла Пороховника в віторок вили­вся в багатолюдну мані­фестацію, що мала вираз­но політичне забарвлення, адже за священиком Лонгіном Тарановським, настоятелем церкви свя­того Олександра Невського, йшли українські юнаки з синьо-жовтими національними прапорами.

Влада була неябияк стур­бована наростанням на­родного гніву.

Отож уже вранці в по­неділок, наступного дня після вбивства, польська поліція провела арешти серед національно свідо­мої молоді. Нагрянули з обшуком і до мене на вулицю Чиншову (нині Комунальна), була конфіс­кована моя обширна біб­ліотека з багатьма рари­тетними, рідкісними ви­даннями. А мене відвезли в слідчий відділ поліції в Дубно.

Почалися допити – не допити, а тортури. Кілька разів мені, зв’яза­ному й підвішеному, зали­вали в ніс воду, аж я непритомнів. Але вже після першого такого «затоп­лення» я перестав відпо­відати на будь-які запи­тання, а з наступного дня відмовився приймати їжу. Слідча поліція не могла довго тримати заареш­тованого у себе, тож через кілька днів відправили мене у в’язницю. Тут уже знущань не було, тюремна адміністрація не дозволяла слідчим розпускати руки.

У тюрмі мені стало відомо, що арешти серед української молоді проко­тилися по всій Волині, особливо не подобалися польській владі люди з середньою освітою, сту­денти вищих навчальних закладів.  Я до того часу вже встиг провчитися два курси на юридичному факультеті Львівського університету. З села Сит­ного був заарештований магістр права Григорій Оборський, з Дубна потрапили за грати студент Краківського університету Арсен Галій і гімназист Винниченко, з Кременця – Пшеничний, з Луцька – Микола Скоп’юк… Але, очевидно, вагомих підстав тримати нас у в’язниці не мали, тож невдовзі почали звільняти.

Мене ж звіль­нили тільки через півтора року, після закінчення розгляду справи Ярослава Старуха та інших його прибічників. Усіх їх – і мене – звинувачували в на­лежності до Організації українських націоналістів. У довідці, яку отримав, зна­чилося, що справа від­носно мене припинена «з огляду на брак доказів вини».

Ті півтора року, про­ведених у в’язниці, дали багато часу для роздумів про становище українців у Польщі, про її колоніальну політику, про ті злочини, що їх вчинили окупанти на наших землях. Перед очи­ма все був мій добрий приятель, юний Михайло Пороховник. Чому так зухвало чужинці можуть відбирати життя в україн­ців? Лише через те, що ненавидять нашу пісню, нашу мову? Це викликало нездоланне бажання пом­сти, відплати, бажання боротися за незалежність України. І це бажання не могли зламати ні польські тюрми, ні концтабір у Березі  Картузькій,  де  я опинився в 1939 році. Не могли нас залякати і чис­ленні жертви, що в ході цієї боротьби ніс наш народ.

Боротьба продовжува­лася і після світової війни. Зга­даний Ярослав Старух очолював Українську пов­станську армію в Закерзонні, точніше – на захід від Перемишля.

Як показує практика, навіть здобуття Україною незалежності не вирішило всіх проблем, пов’язаних із необхідністю відродження української нації, утверд­женя її відповідної ролі в суспільстві. Тому й стика­ємося на своїй споконвічній землі з фактами украіноненависництва, досі за свою м’якотілість роз­плачуємося життям кращих синів українського народу. Коли ж станемо дійсними господарями у власній хаті?

Федір БОРТНИК.

м.Радивилів.

(«Прапор перемоги», 4 липня 2000 року).

Село Козин, Покровська церква

Свято-Покровська церква в Козині – одна з найгарніших культових споруд у районі. Вивершена й освячена вона в 1936 році.
Тоді парафія нараховувала до 5 тисяч чоловік, адже, крім Козина, охоплювала Тарнавку, Гранівку, Глинянку, Дубини, Савчук, Пасіки, Курсики, Іващуки й Старівку (Старики).
Найперша церква, яку пам’ятає історія, була тут маленька, дерев’яна, на честь Вознесення Господнього. Переказують, що в тридцятих роках XIX століття вона згоріла. Після цього парафія декілька років залишалась без храму, і служба Божа відправлялось на цвинтарі, коло дзвіниці, — аж у 1838 році православним було віддано для користування мурований недіючий костел, котрий раніше нібито був протестантською кірхою, яку збудували ще Фірлеї.
У роки Першої світової війни ця пристосована церква була цілком зруйнована, так що ремонтувати її виявилося неможливим. Та й обставини, пов’язані з приходом до влади польського режиму, тому ніяк не сприяли. З 1932 року парафія остаточно залишилася без церкви. Православні вирішили взятися за спорудження нового храму. Цю роботу очолив протоієрей Федір Борецький, настоятель, а згодом його наступник Андрій Петровський.
Церква була освячена з двома престолами, — головним на честь Покрови і придільним на честь великомучениці Варвари (на хорах). Будівля обійшлася більш як у 40 тисяч злотих. За традиційною формою вона хрещата, досить світла, іконостас перенесено з мурованої церкви, але значно поновлено. Стіни прикрашені давніми образами.
Освячення храму відбулося за участю архієпископа Алексія 4 жовтня 1936 року. Напередодні о шостій годині вечора він «зі славою», при численній кількості людей і духовенства, прослідував до будівлі на всеношну. При вході його привітав із хлібом-сіллю церковний староста, а всередині – настоятель.
Почалася відправа. Владика виходив на полієлей в оточенні численного духовенства й помазував богомольців святим єлеєм. У неділю зранку відправили утреню, на якій читався канон відновлення Єрусалимського храму, а потім було відслужено водосвяття. І ось пролунав дзвін. Християни все йшли і йшли. Погода стояла сонячна. Почалось урочисте входження владики до церкви. Дорогу встеляли квітами-зеленню.
Служба в основному проходила в закритому вівтарі та ґрунтувалась на освяченні престолу Божого. Посвятили жертовник. Стіни храму окропили святою водою й помазали миром. Хори співали псалми.
Літургія служилася за співучасті 15 священників, архідиякона та двох дияконів. Виступаючи з повчальним словом, архієпископ зауважив: «Історичні обставини склалися так, що в Козині в сімнадцятому столітті дво десятки років перебувала чудотворна Почаївська ікона Божої Матері, благословляючи містечко до християнського життя. Це вона допомогла парафіянам здолати фінансові труднощі і несприятливі політичні обставини.» Разом з тим зазначалося: «На наших очах у Совітах (тобто в СРСР) за гріх безбожжя Господь відняв благодать свою від храмів, і там величезні храми занепали, загинули для молитви».
Проголосили проповіді й священики Мисаїл Тарнавський та Хрисанф Яворський (другий під час хресного ходу й на кладовищі).
З тих пір минуло багато років. Старожили ще, певно, пам’ятають зі своїх дитячих вражень цю важливу подію. Велично підноситься у центрі Козина храм, несучи духовність усе новим поколінням сельчан, зберігаючи добру пам’ять про тих, хто потурбувалися про його спорудження.
Використані в цій статті факти взяті з журналу «Церква і нарід» (1936 рік, ч.21). Двотижневик видавався в Кременці Волинською духовною консисторією.
(За публікацією «Прапора перемоги»).

На фото: козинська церква на поштовій листівці (1914-1915 рр.); теперішній знімок Володимира Ящука.

Радивилів (Червоноармійськ) у переломному 1991-му

Чим далі час відноситиме нас від того історичного 1991 року, тим більше в підростаючих поколінь викликатиме інтерес питання: а як усе відбувалося? Про події загальноукраїнського значення можна прочитати в книжках. Але тоді творилася історія і в регіонах, у маленьких містах, у таких райцентрах, як Радивилів (Червоноармійськ), як Червоноармійський район.

Партійні органи були безсилі

Уже відзначення 340-річчя Берестецької битви в 1991 році викликало небувале національно-патріотичне піднесення. Села Пляшева, Острів, а точніше – острів Журавлиха, урочище Монастирщина скликали сотні тисяч людей з усіх усюд. Маєво національних синьо-жовтих знамен, рішучі виступи на мітингу при відкритті пам’ятника козакам та селянам-повстанцям не залишали сумніву: спинити рух до утвердження України як самостійної держави вже нікому не вдасться. А ще ж перебували при владі органи компартії, проте їхні спроби розвінчувати Народний рух України, пов’язувати національну символіку зі злочинами успіху не приносили.

У своєму виступі при відкритті пам’ятника Голова Верховної Ради Леонід Кравчук зазначив: «Ми маємо відвоювати суверенність нашої України. Ми відвоюємо, завоюємо її, тому що вона нам належить по праву. Але ми маємо бути всі разом, ми маємо бути разом для того, щоб пройти цю велику й складну дорогу». Текст виступу було повністю надруковано в районній газеті «Прапорі перемоги» за 20 червня 1991 p., ніде більше він не публікувався. Незважаючи на делікатність формулювань, він цілком пройнятий думкою про неминучість дальшої суверенізації України. Під час виступу та по його закінченні над натовпом пронеслося скандування: «Україні – волю!», «Ні – союзному договору!» Хтось пробував підігріти пристрасті й образливими вигуками на адресу Л.Кравчука. Дев’яностап’ятилітній Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав зауважив: «Я вірю тим синьо-жовтим нашим кольорам, там є радість, там є надія, там є творчість. Хотів би потиснути руку й нашому Президентові Леонідові Макаровичу… Своїм ділом покажемо, що ми таки дбаємо про великі справи». Кравчук відгукнувся на це реплікою: «Треба всім працювати разом на ту ціль, яку маємо».

А тим часом на засіданні бюро райкому компартії відзначається: “…Останнім часом послаблено взаємодію райкому з первинними осередками, зміст багатьох рішень вищестоящих органів не доходить до комуністів, що звужує їх можливісгь вірно орієнтуватися в обстановці, породжує думку, що партійні органи не відчувають складних процесів…” Епоха комуністичного всевладдя завершувалася. Свого роду символічною стала смерть 28 червня 93-річного члена КПРС з 1919 року, персонального пенсіонера союзного значення О.Тихончука, у некролозі якого було записано й таке: «З 1923 по 1939 рік працював за рекомендацією партійних органів в районних і міських відділах НКВС…» У липні на 81-му році життя помер член КПРС з 40-річним стажем А.Маламанюк. Їм не судилося побачити заборони КПРС, розвалу Союзу РСР.

День незалежності… без незалежності

У районній газеті друкуються замітки, уже самі заголовки яких указують на нові реалії життя: «Допомагають комп’ютери», «Наркомани у районі», «Бензиновий дефіцит», «Зерно коштуватиме дорожче», «І знову про купони»… До першої річниці проголошення Декларації про суверенітет України депутат Верховної Ради УРСР від тутешнього округу, голова Дубнівської міської ради народних депутатів Василь Білий висловив у «Прапорі перемоги» своє бачення майбутнього: “…власність народу України на все, що на її території, національний банк з власною грошовою одиницею, своя митниця, національні збройні сили, правоохоронні органи і самостійна зовнішньоекономічна діяльність”.

16 липня 1991 року відзначалося як День незалежності України. Номер «Прапора перемоги» вийшов святковий. Було вміщено гімн Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна…» Поряд друкувалися статті першого секретаря райкому КПУ Анатолія Олесницького, голови районного осередку Руху Ігоря Киричука, голови правління районної організації Товариства української мови імені Т.Шевченка «Просвіта» Миколи Мошкуна та інших. З нагоди свята в Червоноармійському і Бродівському районах пройшла міжреспубліканська велогонка.

Райвиконком схвалив «Програму розвитку української мови та інших національних мов у районі на період до 2000 року». Зокрема, передбачалося «розвивати функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя як державної і як мови міжнаціонального спілкування». Частина православних віруючих у райцентрі порушила клопотання про реєстрацію громади Української автокефальної православної церкви. Прохання влада задовольнила. Під церкву було освячено будинок по вул. Леніна (нині Почаївська).

Відомо, що 1 грудня 1991 року було проведено референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Але нині вже забулося, що ще 5 липня Л.Кравчук підписав Постанову Верховної Ради УРСР «Про вибори Президента Української РСР». Ці вибори було призначено саме на 1 грудня. Заколот у Москві, що назрівав, мав лише прискорити революційні процеси. У Червоноармійську на стенді Руху з’являються емоційні листівки, спрямовані проти райкому, інших представників влади.

Неприємні дні серпня

Ще на початку серпня районка надрукувала статтю «Неприємні» дні», де вказувалося, що несприятливим за геофізичними чинниками буде й понеділок, 19 серпня. Саме цього дня група путчистів спробувала усунути від влади Михайла Горбачова, над СРСР нависла тінь фашистської хунти.

Наш район мовби завмер у вичікуванні. Газета не вмістила жодного документа заколотників на чолі з Янаєвим. Мало того, за радіоповідомленням було прийнято й опубліковано «Заяву Президії Верховної Ради УРСР», де говорилося: «…на території Української РСР надзвичайний стан не запроваджується». Уже навіть 20 серпня «Прапор перемоги», яку тоді редагував я, використовуючи підтекст, закликав: «Всім нам пора навчитися відрізняти зерно від полови, аналізувати десь почуту або прочитану інформацію», «нині необачно довіряти одному джерелу – мудрість полягає в тому, щоб їх зіставити, а вже потім приймати рішення». Це було написано в той час, коли радіо й телебачення раз у раз озвучували документи «гекачепістів».

На крутозламі епох

Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 p., був сприйнятий у районі з піднесенням. У Червоноармійську на центральній площі відбувся багатолюдний мітинг, організований місцевими осередками Руху й УРП. Виступали керівники, депутати районної та міської рад, активісти партій. 26 серпня у зв’язку з наявністю матеріалів, які свідчили про участь органів компартії у державному перевороті 19 – 21 серпня, з метою забезпечення умов розслідування справи Президія Верховної Ради України припинила діяльність компартії. У районі створили комісію райради з 7 чоловік, яка відповідно до Указу Президії Верховної Ради України «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» та постанови Президії Верховної Ради «Про власність Компартії України та КПРС на території України» опечатала кабінети й приміщення райкому КПУ, прийняла на баланс ради його майно. Незадовго до цього деякі документи райкому знищили його працівники.

Саморозпустилися парторганізації райвідділу міліції, відділення Комітету держбезпеки, райвиконкому, трохи згодом – райвійськкомату. Розпорядженням голови райвиконкому було зобов’язано завідуючих відділами виконкому забезпечити припинення діяльності організацій політичних партій у відділах, підпорядкованих їм установах та організаціях. Відбулося освячення місця, де мав будуватися храм Української автокефальної православної церкви (нині храм Різдва Пресвятої Богородиці). Разом із тим район жив звичними турботами: проведенням польових робіт, підготовкою до нового навчального року.

Незаконно – але правильно!

31 серпня відбулося чергове засідання постійної комісії із соціалістичної законності та охорони громадського правопорядку, яка визнала факт самовільного встановлення національного синьо-жовтого прапора й зняття державного на приміщенні райради під час мітингу 28 серпня 1991 p. як «ігнорування законно обраних органів влади в районі». Разом а тим було запропоновано черговій сесії райради внести у порядок денний питання про встановлення синьо-жовтого прапора поряд із тодішнім державним. Але найцікавіше таке положення документа: «Враховуючи суспільно-політичну ситуацію в районі, з метою недопущення конфронтації різних політичних сил, рекомендувати райвиконкому залишити…» Одне слово, зроблено було незаконно – а залишилося назавжди. Позачергова сесія міськради розглянула питання про встановлення на будинку міськради поряд із державним національного синьо-жовтого прапора, про повернення місту його історичної назви, про перейменування вулиць Леніна, К.Маркса, Комуністичної й центральної площі. Було вирішено демонтувати пам’ятник Леніну і «передати його на збереження в музей». Пам’ятник демонтували 4 вересня і перемістили на територію «Радивилівводоканалу». Газета запроваджує рубрику «До питання про назву райцентру».

Сесія райради створила комісію з питань поновлення прав реабілітованих, розглянула питання про символіку на приміщенні райради, про референдум щодо назви райцентру.

У вересні було урочисто відкрито будинок культури в Крупці.

Обласна рада ухвалила рішення «Про діяльність посадових осіб, державних органів та громадських організацій в період державного перевороту 19 – 21 серпня 1991 року», у якому було висловлено суворі оцінки на адресу тих, хто своїми діями підтримали заколотників, було піддано осудові засоби інформації в області, які надрукували без коментарів звернення ДКНС (ГКЧП). І хоч ніхто з Червоноармійського району не називався, це служило застереженням від подальшої «політичної незрілості». У жовтні освятили Свято-Покровську церкву в Михайлівці.

Ми і в цьому майже одностайні!

Розгортається кампанія з підготовки до Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України та до виборів Президента України. На цьому фоні навіть ще не відмінене свято 7 листопада минає в районі непомітно. У листопаді в міському парку відбувся мітинг під гаслом «Самостійна Україна та її Президент», який проводили районні організації УРП і Руху.

1 грудня 1991 року на території району взяли участь у Всеукраїнському референдумі майже 28,5 тисячі чоловік, або 96 відсотків від числа виборців. Своє «Так» незалежності України сказали 97 відсотків від числа тих, які взяли участь у референдумі. Проти незалежності голосували всього 317 чоловік. Кандидатуру Л.Кравчука на президентський пост підтримали 10,5 тисячі чоловік, В.Чорновола — 7,8, Л.Лук’яненка — 7,7. Жителі району висловилися за повернення місту його історичної назви – Радивилів та за перейменування району з Червоноармійського на Радивилівський. Рішення щодо міста Верховна Рада затвердила аж у березні 1993 року.

Ось таким непростим був той уже досить далекий від нас рік 1991-й, який назавжди увійшов в історію України.

Володимир ЯЩУК,

заступник редактора радивилівської районної газети «Прапор перемоги», почесний член Національної спілки краєзнавців.

Сорок років тому — Радивилівський район

Людина краще розуміє життя, якщо час від часу озирається в минуле, близьке і порівняно віддалене, осмислює колись пережите, виходячи з нагромадженого досвіду. А ще – це можливість бодай подумки побути з дорогими й рідними людьми, просто знайомими, яких уже немає серед нас, подивитися на їхній час сподівань і здобутків уже іншим, більш зрілим поглядом. Зазирнімо і ми більш як на сорок років назад, у рік 1968-й. Особисто для мене він пам’ятний тим, що закінчив школу, почав трудову біографію.

Звичайно, пам’ять – не комп’ютер, у ній не втримати стільки фактів і подробиць, скільки відобразили їх тогочасні газети. Тому з неабияким інтересом гортав радивилівську (червоноармійську) районну газету “Прапор перемоги” сорокарічної давності (як бачимо, назва газети зберігається – як свого роду торгова марка). Про деякі публікації піде мова.

У новорічному номері до числа кращих були віднесені фурнітурний завод (директор Г.Іпаткін), колгоспи “Маяк” (голова І.Бацмай), “Авангард” (Я.Захаров), ім. Петровського (І.Смоляр). Зазначалося, що впродовж року в районі збудовано чимало господарських і культурно-побутових приміщень.

Будинки культури відчинили двері в Ситному (на сьогодні не існує – завалився), Боратині (на сьогодні практично бездоглядний і занедбаний), восьмирічки прийняли учнів у Башарівці, Перенятині, Іващуках. У перших числах січня редакція підбила підсумки конкурсу на краще розповсюдження районки. Найкращого результату домоглося Дружбівське відділення зв’язку (начальник В.Ступак). Почав друкувати свої фотознімки Василь Грицайчук, який пропрацював у редакції як журналіст до виходу на пенсію в 2005 році.

Відбулася райпартконференція. Першим секретарем (тоді керівник району) знову став І.Плохой. Він критикував ряд господарств за низькі врожаї, насамперед картоплі, овочевих та круп’яних культур, за те, що низький рівень механізації трудомістких процесів у тваринництві неабияк підвищує собівартість продукції. Йшла мова також про те, що з 20 голів сільрад 13 не мають навіть середньої освіти, підкреслювалося, що “ще недостатньо ведеться боротьба з релігійною ідеологією”, а “деякі парторганізацїї змирилися з тим, що на квартирах окремих комуністів є ікони”.

3 передової статгі “Покликання інтелігента” (27 січня 1968 р.) довідуємося, що в школах району було 455 вчителів, а число медичних працівників сягало 300, в т.ч. з вищою освітою – 33. У лютому відбулася районна нарада робсількорів, на якій своїми міркуваннями ділилися заступник редактора “Прапора перемоги” Я.Пуківський, кореспондент обласної газети “Червоний прапор” С.Лагодзінський, громадські кореспонденти М.Котюха, О.Мудрик, М.Даниленко, М.Дейнека та інші.

Газета друкувала багато звернень передовиків кол­госпного виробництва, вмі­щувала розлогі оповіді про справи трудових колективів, присвячені тим чи іншим датам в історії компартії. Заголовки на зразок “Світять маячні вогні” (№19), попри всію їх комічність, не були рідкістю. Слова “зобов’язання”, “закликаємо”, “на честь” трапляються мало не в кожній публікації. У районних зобов’язаннях на 1968 рік, надру­кованих 16 березня, натрап­ляємо й на важливий намір “побудувати в колгоспах 13 корівників на 1300 головомісць, 7 телятників на 700 головомісць, 8 свинарників на 800 головомісць”. Перед­бачалося зібрати з кожного гектара по 20,5 ц зернових, 400 – цукрових буряків, 260 – кукурудзи в молочно-вос­ковій стиглості, 110 ц кар­топлі, довести поголів’я до 52 голови на 100 гектарів сіль­госпугідь, у тому числі корів – 18, надоїти від кожної корови 2500 кілограмів молока.

До чергової річниці ви­зволення Червоноармійська і району від фашистів газета вмістила розповіді про М.Четвертного, П.Стрижака, спо­гади І.Семерікова, знімок учасника визволення району І.Хіленка.

Наприкінці березня районка опублікувала повідом­лення про загибель 27 березня першого космонавта Ю.Гагаріна і льотчика-випробувача В.Серьогіна.

11 квітня з’явився “від­критий лист групи голів колгоспів, спеціалістів сільського господарства, бригадирів ріль­ничих і тракторних бригад” із закликом “розгорнути зма­гання за район високої куль­тури землеробства”. Звернен­ня підписали І.Бацмай, Я.Захаров, М.Синюк, І.Смоляр, А.Черевко, Й. Крам, А.Іващук, І.Джунь, І.Шапран, В.М’якота…

Помітною подією для жителів Хотина стала зустріч із земляком, екс-чемпіоном СРСР з важкої атлетики (в середній ваговій категорії) М.Хомченком.

З нагоди свята Перемоги друкувалися спогади І.Голєва, Д.Помазана, І.Барабана, розповідь про генерала Г.Мішаніна (загинув у районі с.Ситного). 9 Травня в райцентрі відбулася маніфестація, на братські могили було покладено вінки.

Агроном закликала в боротьбі з колорадським жуком використовувати препарати ДДТ, про­стіше кажучи – дуст, над­звичайна шкідливість якого для людей була встановлена лише згодом.

У червні повідомлялося про будівництво 2-поверхової школи на 320 учнів у Теслугові, про роботи з осушування заплав річки Пляшівки, про спорудження чайної в селі Пляшівці. Велася мова про підготовку до жнив. Напри­клад, у колгоспі імені Б.Хмельницького вже мали 6 зернозбиральних комбайнів, у тому числі один новопридбаний.

На колгоспних плантаціях району почалося збирання полуниць. Десятки тонн їх надійшли на овочесушильно-консервний комбінат. А всього тут вирішили виготовити по­над 140 тисяч умовних банок варення.

Газета багато уваги приділяла пропаганді нових обря­дів, теоретичної спадщини “вождів світового пролета­ріату”. Скажімо, докладно ви­світлювала реєстрацію шлю­бів у “кімнатах щастя”, де “підлога встелена доріжками, столи вкриті святковими ска­тертями, всюди квіти, лозун­ги”.

У липні біля с.Лев’ятина зібралися на масові гуляння представники з усіх господарств. Лунали пісні, значною мірою російськомовні. Увечері свято пісні продовжилося в будинку культури. Крім ансамблів, переможцями конкурсів були названі й Ю.Кіщук та Н.Ільчук.

У серпні, з нагоди Дня будівельника, з найбільш значних споруд, які зводилися, були названі цегельня в Дружбі, клуб в Іванівці, молочний блок і два корівники в господарствах.

Вивершувалися корпус райлікарні, закладалися школи в колгоспах імені 1 Травня і “Мир”, готуватися до передачі жильцим два 16-квартирних будинки по вул. Садовій у Червоноармійську. У тому ж місяці пустили в дію цегельню біля с.Пляшевої.

“Прапор перемоги” в кількох номерах публікує повідомлення телеграфного агентства про події в Чехословаччині, подаючи офіційні оправдувальні аргументи з приводу введення радянських військ у цю країну для “придушення контрреволюції”.

1 вересня 1968 року прийняли учнів новозбудовані школи в селах Гранівці, Пляшевій, а загалом споруджувалося ще 6 шкіл. Кращими в навчально-педагогічній роботі вважалися обидві міські школи, школи в Боратині, Гранівці, Рідкові. Діяло близько 20 початкових шкіл.

При в’їзді в місто було закладено сквер із 100 беріз – “на честь 100-річчя з дня народження В.І Леніна”.

У газеті регулярно з’являлися літературні сторінки і куточки поезії, де друкувалися, зокрема, Григорій Чубай (став відомим поетом), Андрій Почаєвець, Василь Бахно…

Взагалі газета робилася цілком у дусі тогочасних вимог. Ось тематика лише одного номера (за 26 вересня 1968 р.): головою колгоспу “Радянська Україна” Г.Бондарчук ставилася проблема підвищення культури землеробства, секретар парторганізації колгоспу імені 17 Вересня М.Лиходій вів заочний семінар секретарів, начальник автоколони А.Ковальчук розповідав про ціну робочої хвилини, друкувався черговий матеріал ТАРС “До становища в Чехословаччині”.

У листопаді на районну дошку пошани були занесені колективи колгоспів “Маяк” і “Комунар”, Крупецької сільради, фурнітурного заводу (керівники І.Бацмай, М.Синюк, П.Мошкун, Г.Іпаткін). Наприкінці року переважали публікації про підсумки ви­конання зобов’язань, про плани на майбутнє.

Такий був 1968-й у невеликому районі на Рівненщині. Не надто яскравий, у міру стабільний і надміру заідеологізований. Для багатьох користувачів Інтернету ця публікація стане нагадування про деякі події їх неблизької і незворотньої молодості.

                                                                                Володимир Ящук.