Велопробіг слизькою дорогою

Їздити взимку велосипедом, та ще й слизькою засніженою дорогою, – розвага не на будь-які нерви. Часом така поїздка скидається на балансування еквілібриста. Смішно було б запитувати бобслеїста, чи не боїться він упасти, з’їжджаючи швидкісною трасою на своїх санях. Однак азарт поєдинку, хвилювання від особливих почуттів, як бачимо, беруть гору.

Одного морозного дня я вирішив проїхатися велосипедом до приміського села Гаї-Лев’ятинські – давно туди не навідувався, а місця там доволі мальовничі, та й мотивацію знайшов більш-менш зрозумілу – надумав сфотографувати тамтешню церкву святого Миколи.

Їздити дорожним велосипедом для мене – річ звична. Не раз накручував кілометри в Броди й назад. Але то було влітку, і п’ятнадцять – шістнадцять кілометрів шляху в обидва боки не видаються обтяжливими. А тут – зима, ковзко. Та ще й коли тобі не тридцять, а вдвічі більше, мандрівку можна визнати за нерозсудливу.

З центру Радивилова до його околиці біля району електромереж — відстань мала, здолав хвилин за п’ятнадцять, із зупинками на фотографування. На залізничному переїзді чекати не довелося. Автошлях виявився достатньо наїждженим, сніг і лід сповзли із проїжджої частини до країв, і це гарантувало безпеку руху.

Одразу за містом мандрівника чекають колоритні краєвиди – за очеретами і чагарниками справа від дороги бовваніють удалині серед сосон будиночки напівзабутого хутора Пороховня, відблискуючи снігом на покрівлях, зліва – невеликий ставок. Поворот на Немирівку відкриває річку Слонівку із засніженими болотистими луками, впадає у вічі засніжений став, укритий кригою, видзвонює вода об перекинутий через русло стовбур дерева, вливаючись у річкову течію. Бував у Немирівці в різні пори року, влітку біля водойми збираються відпочиваючі, природа наповнюється колоритом барв і пташиних голосів. Але і взимку село причаровує ніжною красою, ліричною природою. Упритул до крайніх будинків підступає ліс. Незайманою білизною вражає величезна заплава.

За колишньою тракторною бригадою – лісовий масив, як засвідчує вивіска, обхід №10 лісника, якого давно знаю, не раз брав у нього інтерв’ю. Дорога в гущавину, а потім малооб’їжджені стежки одного разу влітку вивели мене з велосипедом до єврейського меморіалу в лісі на пісках. Але такі мандри не для зими.

Їду шляхом на Гаї-Лев’ятинські. Видно, ним користуються часто, сніг добре вкоткований, подекуди це вже й не сніг, а лід. Доводиться не втрачати пильності ні на на мить, адже велосипед зрадливо підковується, нагадуючи ті випадки, коли мені випадало не просто зіскакувати на ноги, а, падаючи, відстрибувати від рами, аби уникнути поранення.

Мальовничий ліс справа нагадав позаминуле літо, коли ми всією сім’єю приїздили сюди на суниці. Відтоді багато чого змінилося – підросли внуки, не стало моєї дружини.

Справа на в’їзді в Гаї-Лев’ятинські звіддаля видніється тваринницька ферма, яку давно використовує комбінат хлібопродуктів. Біля неї розгалуження шляху. Я пробую їхати з сотню метрів у напрямку церкви, яка видніється в сусідньому селі Гаї-Дітковецькі, вже Бродівського району Львівщини. Там навчаються в дев’ятирічці й діти з Гаїв-Лев’ятинських. Але путівець настільки поганий, по розгрузлому замерзлому полю, розбитий підводами, що від руху далі доводиться відмовитися. Роблю знімок, наскільки дозволяє фотооб’єктив, і вирушаю до повороту на сільську вулицю.

Гаї-Лев’ятинські, попри відносну близькість від райцентру, ніколи не вважалися селом перспективним. У колгоспні часи воно більш-менш трималося за рахунок наявності молочної ферми, навколишніх орних ланів. Відродження ферми дало хоч деякі робочі місця, хоча цього занадто мало. І все ж село не занепадає, виживає, тримається на плаву завдяки домашньому господарству. Не дивно, що з обійсть то тут, то там чулося похрюкування свиней, ремигання корів, квоктання і гелготання крилатої живності.

Але для мандрівника не це важливо, тут у рельєфі місцевості вже починають вгадуватися відроги Волинсько-Подільської височини, звані в народі горбогір’ям Вороняки. З’являються видолинки, сході на великі яри, на горизонті вимальовуються не просто пагорби – гори. Церква, розташована на виїзді з Гаїв-Лев’ятинських у сторону Дружби, колишньої Дранчі, споруджена зо два десятиліття тому на одному з пагорбів і виглядає дуже й дуже мальовничо.

Фотографую храм, а заодно прошу жінку, яка проходила мимо, сфотографувати й мене на його фоні. Цікавлюся, що означає хрест біля пагорба, зі сторони вхідних воріт. Виявляється, фігуру встановили на згадку про раптову смерть сельчанина, який жив поряд із церквою і помер саме на тому місці.

А ще жінка пояснила, що назад до Радивилова мені треба здолати 8 кілометрів. Вісім? Ого…

Коли їдеш заради якоїсь, нехай і химерної мети, не надто переобтяжуєш себе міркуваннями про дорогу назад. Якщо проколеш колесо, виб’єшся із сил чи, чого доброго, отримаєш травму, можна спробувати викликати таксі чи подзвонити знайомим. Я дістав із кишені мобільний телефон, аби впевнитися в надійності «тилів», і розчаровано зітхнув – маєш тобі, забув його зарядити, і він вимкнувся з мережі.

Утім, наперед поставив собі за мету їхати велосипедом в обидва боки. І оскільки почало вечоріти, фотоапарат уже можна було не діставати із сумки. Не дивно, що дорогу назад, крутячи педалі нешвидко, здолав усього за 45 хвилин. При появі зустрічних машин навіть звертав на обочину в сніг і «спішувався».

Переглядаючи зроблені знімки, вирішив, що мандрівка для мене в творчому плані не була зайвою. Мало того, освіжився, розігнав кров по немолодих жилах і, що там казати, приборкуючи на слизькій дорозі двоколісну «машину», наче укоськуючи норовливого коня, спив сповна чашу екстремальних відчуттів.

Володимир ЯЩУК,

журналіст.

м.Радивилів, Рівненщина.