Федір Бортник: за що вбили Пороховника?

Це страшенно без­глуздо й обурливо, коли на нашій рідній землі вби­вають за… спів українських пісень, за небажання слу­хати чужомовні шлягери. Хоч мені вже йде 90-й рік і, здавалося б, усі емоції та хвилювання вже в мину­лому, але й мене, що називається, зачепив за живе факт убивства в Львові компо­зитора Ігоря Білозіра. З ним розправилися за його українськість, за те, що не бажав пристосовува­тися під моду на пісні, нав’язувану проросійськими силами. Ця розправа дуже схожа за цинізмом на ту, яку двадцять років тому вчи­нили над композитором і співаком Володимиром Івасюком.

А мені згадалися часи Польщі в нашому краї. Тоді теж україн­ська пісня була нашим ворогам – наче кістка в горлі.

У першу неділю серпня українці щороку збиралися на Білій горі біля села Підлисся (нині Золочівського району на Львів­щині), щоб ушанувати пам’ять уродженця цього села, видатного нашого поета Маркіяна Шашкевича (1811 – 1843), який сприяв пробудженню українського національного духу на «підавстрійській» Україні. Про цю гору сам він у вірші «Підлисє» писав:

 

«Підлисецька горо біла!

Як тебе не  бачу,

Так ми тяжко, так ми сумно,

Що трохи не плачу».

 

Того дня 1937 року і я з майбутньою дружиною та кількома знайомими поїхав на Білу гору. Погода стояла чудова, зібралося багато людей. Після вро­чистого богослужіння та відвідин Підлисся ми в піднесеному настрої вже надвечір повернулися до Радивилова. А в ту пору в місті і довкола нього саме відбувалися військові маневри, тож на вулицях траплялося багато польських жовнірів.

Кілька українських хлопців вирішили зайти в міні-ресторан пана Гакена, розташований у центрі (на цій території тепер райвузол зв’язку). Хороший настрій, як то нерідко буває, вилився в спів українських пісень. Вікно на вулицю було відчинене, і пісні чулися і там. Це не сподобалося якомусь по­льському офіцерові, що проходив мимо. Він зай­шов досередини і зажадав припинити спів. Виникла словесна перепалка, офі­цер, не чекавши спротиву, скипів, вихопив з кобури пістолет і вистрілив в одного з юнаків. Постріл виявився смертельним.

Так загинув Михайло Пороховник з вулиці Почаївської. Ця трагедія відізвалася болем не лише в серцях численних його родичів. Українців у Радивилові охопив гнів: це ж треба, щоб чужинці, зайди, окупанти не тільки глуми­лися над населенням Во­лині, але й чинили роз­прави.

Похорон Михайла Пороховника в віторок вили­вся в багатолюдну мані­фестацію, що мала вираз­но політичне забарвлення, адже за священиком Лонгіном Тарановським, настоятелем церкви свя­того Олександра Невського, йшли українські юнаки з синьо-жовтими національними прапорами.

Влада була неябияк стур­бована наростанням на­родного гніву.

Отож уже вранці в по­неділок, наступного дня після вбивства, польська поліція провела арешти серед національно свідо­мої молоді. Нагрянули з обшуком і до мене на вулицю Чиншову (нині Комунальна), була конфіс­кована моя обширна біб­ліотека з багатьма рари­тетними, рідкісними ви­даннями. А мене відвезли в слідчий відділ поліції в Дубно.

Почалися допити – не допити, а тортури. Кілька разів мені, зв’яза­ному й підвішеному, зали­вали в ніс воду, аж я непритомнів. Але вже після першого такого «затоп­лення» я перестав відпо­відати на будь-які запи­тання, а з наступного дня відмовився приймати їжу. Слідча поліція не могла довго тримати заареш­тованого у себе, тож через кілька днів відправили мене у в’язницю. Тут уже знущань не було, тюремна адміністрація не дозволяла слідчим розпускати руки.

У тюрмі мені стало відомо, що арешти серед української молоді проко­тилися по всій Волині, особливо не подобалися польській владі люди з середньою освітою, сту­денти вищих навчальних закладів.  Я до того часу вже встиг провчитися два курси на юридичному факультеті Львівського університету. З села Сит­ного був заарештований магістр права Григорій Оборський, з Дубна потрапили за грати студент Краківського університету Арсен Галій і гімназист Винниченко, з Кременця – Пшеничний, з Луцька – Микола Скоп’юк… Але, очевидно, вагомих підстав тримати нас у в’язниці не мали, тож невдовзі почали звільняти.

Мене ж звіль­нили тільки через півтора року, після закінчення розгляду справи Ярослава Старуха та інших його прибічників. Усіх їх – і мене – звинувачували в на­лежності до Організації українських націоналістів. У довідці, яку отримав, зна­чилося, що справа від­носно мене припинена «з огляду на брак доказів вини».

Ті півтора року, про­ведених у в’язниці, дали багато часу для роздумів про становище українців у Польщі, про її колоніальну політику, про ті злочини, що їх вчинили окупанти на наших землях. Перед очи­ма все був мій добрий приятель, юний Михайло Пороховник. Чому так зухвало чужинці можуть відбирати життя в україн­ців? Лише через те, що ненавидять нашу пісню, нашу мову? Це викликало нездоланне бажання пом­сти, відплати, бажання боротися за незалежність України. І це бажання не могли зламати ні польські тюрми, ні концтабір у Березі  Картузькій,  де  я опинився в 1939 році. Не могли нас залякати і чис­ленні жертви, що в ході цієї боротьби ніс наш народ.

Боротьба продовжува­лася і після світової війни. Зга­даний Ярослав Старух очолював Українську пов­станську армію в Закерзонні, точніше – на захід від Перемишля.

Як показує практика, навіть здобуття Україною незалежності не вирішило всіх проблем, пов’язаних із необхідністю відродження української нації, утверд­женя її відповідної ролі в суспільстві. Тому й стика­ємося на своїй споконвічній землі з фактами украіноненависництва, досі за свою м’якотілість роз­плачуємося життям кращих синів українського народу. Коли ж станемо дійсними господарями у власній хаті?

Федір БОРТНИК.

м.Радивилів.

(«Прапор перемоги», 4 липня 2000 року).